Про походження назви міста Городенка. - Дещо про ГОРОДЕНКУ <!--if()-->- <!--endif--> - Каталог статей - Діловий сайт Городенка і Городенківський район
Понеділок, 27.02.2017, 14:38
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід



Меню сайту




Форма входу
Категорії розділу
Культурно-мистецький альманах "Ямгорів" [1]
Дещо про ГОРОДЕНКУ [6]
Все про Рекламу [15]
Заробіток в Інтернет [79]
Реальні способи заробітку в мережі інтернет
Подарунки і свята [74]
Новинки кіно [5]
Модні тенденції [17]
Читати, купити книги [13]
Краса, фітнес, косметологія [10]
Кулінарія [3]
Відомі люди світу. Багаті та знамениті [10]
Видатні та цікаві люди Городенки і Городенківського району [3]
Колекціонування [5]
Ідеї для бізнесу офф-лайн [19]
Робота. Пошук роботи. Робота за кордоном [8]
Інвестиції. Персональний Фінансовий план [6]
НОСТАЛЬГІЯ [4]
Конкурс від сайту Ділова Городенка [6]
матеріали конкурсантів
Історія очима журналістів [1]

Ваш кошик порожній
Пошук
Наше опитування
Які розваги Вам до вподоби?
Всього відповідей: 50
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


ділова городенка логотип




Головна » Статті » Дещо про ГОРОДЕНКУ

Про походження назви міста Городенка.

Щодо походження назви Городенка. (За матеріалами краєзнавця Володимира Никифорука „Городенка — місто на трьох мостах”. Публікується зі скороченнями )


Повну версію тексту, разом із науково-пізнавальним журналом "Ямгорів" можна придбати, звернувшись за адресою pokutya@ukr.net

 

Отже чому Городенка?

До цього часу існувало три версії походження назви. Пер­ша інтерпретація — ніби назва пішла від великої кількості городів, які оточували звідусіль місцевість. Друга — поход­ження назви від слова "город" (місто).

Третя — від слова "городити". Мовляв, під час нападу татар, які вдерлися величезною ордою з боку Молдавського господарства, мешканці містечка з допомогою козаків збройним опором зупинили їх і загородили дорогу на захід.

Спробуємо проаналізувати ці версії в історичному контексті. Щодо першої, то вона не витримує жодної критики. Городи оточували практично всі поселення, мешканці яких обробляли землю, але чомусь їм ніхто не давав такої назви. Друга версія також не відповідає дійсності. В XV столітті Городенка ще була селом. Як згадується в польських хроніках "В 1623 р. з димом (після чергового, особливо великого татарського спустошення — В. Н.) знову пішло містечко Михальче з навколишніми селами... Городенкою, Семаківцями, Поточиськами."

Міський статус Городенка отримала ерекційним актом короля Яна Казимира від 13 лютого 1668 р. про надання їй Магдебурзького права. Самоврядування створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі і ремесел. Ознака тодішнього міста — в першу чергу існування ринку. Повернемось до хроніки: "...Олександр Їльський, капітан, цей грізний литовець із Литви з міста Гродно, знаходячись з польським військом на кордоні польської держави одержав посаду старости ринку в Городенці..."

Щодо третьої версії. Татари справді часто здійснювали набіги і спустошували Придністров'я, але здебільшого вони нападали з північного сходу, що підтверджують декілька замків вздовж Дністра — Раковецький, Чернелицький, та й в самій Городенці замок містився з північного боку, а пагорб за давнім земляним валом до цього часу носить назву Стражниця. Битва ж під Городенкою таки відбулась, про що згадується в історичних джерелах. Майже півстоліття Покуття було ареною постійних прикордонних війн між Польщею та Молдавським князівством. Тут, у 1503 році гетьман Речі Посполитої Мико­ла Каменецький розбив молдавське військо. На північно-східному боці Городенки, за потоком Ямгорів є серія пагорбів, які мають назву "Каміниця". Можливо таким чином наші предки в назві зберегли пам'ять про вказану подію. Тепер щодо козаків. Справді через наше місто в 1657 р. Проходило козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем, яке було направлене Богданом Хмельницьким на допомогу трансільванському воєводі Юрію II Ракоці. Але по дорозі козаки брали в облогу лише замок Бенєвського в Раковці. В Городенці ж, мабуть, залишились поранені після облоги. Від них і пішли прізвища — Ощипко, Козаченко, Петраченко, що поширені на сході України.

Тоді ж звідки все ж таки походить назва Городенка. Про­поную читачеві дві версії. Отже, перша. На північно-східній околиці, за потоком Ямгорів, в урочищі Галузівка в результаті археологічних досліджень виявлено давнє городище. Воно мало форму еліпса і було захищене ровом глибиною понад 4 метри та шириною понад 5 метрів. Городища останніх століть язичницької епохи складалися з земляних валів і дерев'яних конструкцій. Житлові та господарські будівлі, що прилягали до валу були різної конструкції — напівземлянки та зруби. Зруби, заповнені грунтом, називалися городнями, а пустотілі — клітями. Як правило, їх будували з дубових колод і заповнювали не лише землею, а й камінням. Такі городні були основою майбутніх зрубних конструкцій — дерев'яних веж і дерев'яних стін.

Чи не можна припустити, що в слові городень — праназва Городенки. Якщо городень — основа, то основа чого? Як влучно зауважив у своєму дослідженні Микола Бачинський:

"Слабою стороною міста Городенки, як столиці повіту і адмі­ністративного центру є те, що вона положена на самому краю східної частини повіту; центральне її положення, десь так між Тишківцями, Чортівцем і Незвиськами далеко більше сприяло б її розвиткові і значенню як центру для повіту". Те, що наші предки зналися на будівництві ні в кого не викликає сумніву. Напрошується висновок, що городище язичеських часів закладалось не як місце для майбутньої життєвої і господарської діяльності. Тоді для чого? Припустимо — обрядової. А як відомо з історичних джерел — містеріальні центри тодішні жреці старались заховати подалі від людських доріг. Як вважає польський дослідник старожитностей Зорідан Ходаковський "...городища належали також до святилищ, призначених для жертвопринесень та язичницьких обрядів. Багато таких городищ мають один чи два входи і покладені на скаті гори над водою, чи при злитті двох потоків, а також повинні мати поблизу урочища з назвами богів... Такі городища розкинуті по багатьох слов'янських країнах, особливо біля північних Карпат, в Галичині..."

Не завершуючи першу версію, приступимо до другої — Ігоря Каганця, головного редактора журналу "Перехід—IV"

Як вважає він після Великого Потопу, який був наслідком зміщення літосфери у 7562 р. до нашої ери, потужне розсе­лення з Північного Надчорномор'я відбулося у двох напрям­ках — на південь у межиріччя Тігра і Євфрата і на Північ — в межиріччя Дністра і Дніпра. В результаті виникли два потужні цивілізаційні центри, відомі як Сумер (Шумер) і Трипілля.

Видно, до нас в Придністров'я дійшли поселенці північного спрямування, які й започаткували тут трипільську культуру.

Межиріччя Прута й Дністра — ніби копія межиріччя Тігра й Євфрата, де місто Кута відповідає нашим Кутам, які, як вважають етнографи, є окраїною Покуття.

Очевидно духовний світ обох потоків залишився спільним. У шумерів, а отже і трипільців, була своя Свята Трійця. Тріаду богів очолював Ан — бог неба. До тріади також входили Енліль і Енкі. Енліль — бог повітря, верховний володар всього, що перебуває між небом і світовим океаном. Енкі — бог прісних водоймищ, володар, мудрості, він давав життя, лікував людей, проганяв злих духів. Яке відношення це має до Городенки, спитаєте? Якщо сполучити дві версії в одну, то виявиться, що перша є підґрунтям другої, городня — основа, світоглядний фундамент для бога Енкі, простіше — город (місто) Енкі, місце, де поклоняються божеству. Звідси — Городенка. Та це ще не все. Збігали століття. На історичній арені з'являються слов'янські народи, які були прямими нащадками трипільців. Проходить трансформація світоглядних засобів. Головним релігійним і ритуальним дійством древнього слов'янина-землероба стає звернення до Макрокосмосу і до Природи, як його земного результату.

Червоні (красні) гірки, червоні (красні) урочища, де про­водились обряди-містерії зустрічі весни, зустрічі Лади і Леля (Лель, Полель — видозмінена назва шумерського Енліля), свято Купала та інші, були святилищами того часу.

Є таке "Червоне урочище" і поблизу Городенки, на схід від міста. Гора Червона, яку ще називають Високою, потік Ямгорів і Дзюркало, що омивають її, джерело зі Святою во­дою, до якого ходили наші предки на третій день Великодніх свят лікувати очі. Це ніби нашу Червону оспівували предки:

Ой у кінці села — висока гора, А на тій горі горіли вогні. Коло тих вогнів — усі святі Усі ті святі, мужі старії...

У всіх міфологіях вода являє собою пасивну первісну матерію жіночої істоти, яка при доторку істоти чоловічої починає плодоносити, тобто змінюватись, набирати нових форм. За місцевою легендою, біля підніжжя гори жили ковалі, які день і ніч кували метал, виготовляли зброю, щоб відбиватись від нападників. Розпечене горно було видно далеко, світло і тепло пробуджувало воду і вона живила світ. Вогонь та вода присутні у всіх дійствах купальської ночі. Наші предки вірили, о лише на свято Івана Купала вогонь і вода, які завжди ворогують, миряться, живуть як брат і сестра.

...Ой, Іване, Їваночку Зігрій моїх сина й дочку, Щоб ріднилися, браталися, Щоб матінки не цуралися...

По воді дівчата пускали віночки зі свічками. Через вогонь, взявшись за руки, стрибали закохані, а потім обмивались водою, настояною на купальських травах. Така вода вважалась "святою" і тому лікувала.

Йорданські водосвяття, за спогадами старожилів, від­бувалися здебільшого на Червоній і лише згодом перекочували на двірський (тепер Спиртзаводський) став. Під час водосвят випускали голубів і стріляли з крісів (давня назва рушниці). Два голуби — символи двостатевої творчої сили — кохання, любові. За Червоною розташоване село Серафинці (шестикрилі Серафими в духовній ієрархії християнства — ангели любові). Можлива назва села — це послання духовного світу нам і пересторога жити за законами Христа, в першу чергу за законами любові.

На перших порах Трипільська культура була культурою матріархату. І ніби відгомін тих далеких подій вартували підходи до святилища кам'яні баби, які загубились у вирі тисячоліть, залишивши по собі назви сіл — Бабин і Пробабин,— що на межі Покуття й Буковини.

Жіноче божество Їванна—Діванна—Дана, що була дівою і разом з тим дружиною сонця, стала хранителькою і берегинею бога Енкі. Ця жіноча властивість червоною ниткою протягнулася через історичний колообіг і проявилася в особливому поклонінні городенківців Божій Матері, охоронниці й Покрові.

За свідченням історичних джерел, у XVII—XVIII ст. у Го-роденці, згідно подимного реєстру було 340 будинків і на­ступні духовно-релігійні центри:

а) Дев'ять дерев'яних церков (церква св. Миколая, Воздвиження св. Хреста, св. Георгія, Спаса Преображення, Усікнення голови св. Іоана та інші).

б) Два монастирі: Руської Покрови Пречистої Діви Марії (василіанський), святих Вінцентія і Павла (ксьондзів-місіонерів).

в) Вірменський костел Богородиці.

г) Церква Успення Пресвятої Діви Марії.

д) Костел Непорочного Зачаття Діви Марії. ж) Сім єврейських Синагог, в т. ч. Велика. Як бачимо, всього двадцять один духовний центр. Число сакральне, наслідок добутку чисел 3 і 7, де 3 виражає Божествену Трійцю, а 7 - Божу мудрість, 21 — пряма дія божествених сил на розвиток і становлення людини: дитина — 7 років, зміна зубів, отрок — 14 років, статеве дозрівання, муж — 21 рік самоусвідомлення, світогляд. Причому духовні святині під іменем Божої Матері. Богородиці побудовані в Городенці представниками різних народів — українців, вірмен, поляків.




Є ще один цікавий історичний факт. Польський магнат Микола Потоцький, який багато зробив для становлення Городенки, адже побудував Костел Непорочного Зачаття Діви Марії і Церкву Успення Пресвятої Діви Марії, був, за характеристиками сучасників "славним авантурником, знаним зі своїх бешкетів". Городенку граф хотів перетворити на свою магнатську "столицю". Але з часом прихилився до ченців-їсиліан став греко-католиком, змінив зовнішність і почав розмовляти українською мовою. Свої останні дні провів у монастирі. Чи не велика духовна аура Городенки вплинула на цю неординарну постать. Хтозна?

А тепер про три мости, які стали своєрідним символом міста. Варто зазначити, що в давнину середмістя Городенки з’єднувалося з присілками, або як їх називають — кутами, трьома мостами.

На Монастирський кут можна було потрапити через Шофарів міст. На дорогу, що вела до Ясенева-Пільного, Чернятина і Глушкова через Янів, або Ялів міст, на Фільварковий кут (тепер Родниківка) через міст, назва якого не залишилась ані в народній пам'яті, ні в історичних джерелах. Ялів міст згадується в "Легенді про Бондарівну", красуню з Чернятина, яка відмовила графові Потоцькому в його залицяннях:

...Здогонили Бондарівну            

   на Яловім мості.

Ой, вернися, Бондарівно, кличе пан у гості...

На місці сучасних Трьох мостів було глибоке урвище з якого витікав потік Кип'ячка. Під час будівництва церкви і костелу Микола Потоцький звів тут триарковий міст для підвезення будівельного матеріалу з урочища Деренівка. З часом за цим мостом закріпилась назва "Три мости", як трансформація в одне ціле згаданих трьох мостів, про які пересічний мешканець Городенки не знає. Та в цій назві сутність Городенки, її історичне минуле і майбутнє покликання стати знову духовним центром, духовною столицею Покуття. До речі Городенківщина — єдиний район, який географічне повністю належить до Покуття. А оскільки Покуть — Святий кут в українській хаті, то що ж тоді може значити Покуття для нашого спільного дому — України? Про це поговоримо в наступних публікаціях.

 



Джерело:
Категорія: Дещо про ГОРОДЕНКУ | Додав: dilovagorodenka (03.12.2009) | Автор: dilovagorodenka
Переглядів: 2897 | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017