текст люб’язно надано Людмилою Стражник для публікації на сайті "Ділова Городенка"
Теореми буття
Доля та Боже
провидіння
| Священик на
протезах замість ніг не лише провадить церковні відправи, але й порається на
присадибній ділянці.
До нас різними стежками, осередниками між Богом та людьми є священики,
які й покликані вести нас до Небесних висот. Без сумніву, одним із таких, що
дають цей дороговказ, є о. Іван Теремко Української православної церкви
Київського патріархату. |
Хто не знає близько отця Івана, який
служить у церкві села Глушкова Городенківського району, нізащо би не подумав,
що він має якісь проблеми зі здоров'ям. Ходить начебто своїми двома, весь день,
як мовиться, на ногах — як не в богослужебних чи громадських справах, то в
сімейних, за потреби — й до Одеси самотужки. Та ось річ у тому, що таки не на
своїх ногах, а на протезах. І хто би міг подумати, що вправний водій звичайного
авта, а не з ручним керуванням, на ніч знімає оті свої "другі ноги",
як, приміром, шкарпетки?
Дорога до храму
Подружжя Теремків прожило
разом уже чимало, відсвяткували срібний ювілей подружнього життя. Галина родом
із селища Чернелиці, Іван — із Кунисівців. Побралися в доволі ранньому віці.
Іван боявся втратити кохану, адже попереду були два довгих роки служіння в
армії. Після навчання в духовній семінарії служив священиком на Київщині. Але
тяга до рідного краю переважила столичні перспективи, тож невдовзі подружжя
повернулося додому. Майже п'ятнадцять років отець Іван служить у Глушківській
церкві Архистратига Михаїла. Село Глушків цікаве тим, що в місцевому храмі
мирно відправляють Служби Божі та інші треби священики різних конфесій:
православної та греко-католицької. Тут не було властивих кінцю минулого
століття церковних війн за майно, громади, визначившись із уподобаннями,
полюбовно вирішили питання черговості відправ. Разом провадять ремонти,
сільські святкування чи ще якісь світські заходи. Не виникало якихось
непорозумінь між священиками, коли ще на парохії був греко-католицький о.
Василь Гавриш, чи тепер, коли у Глушкові служить о. Роман Лапчинський.
Дерев'яну церкву перекрито бляхою, зроблений внутрішній ремонт, гуртом, двома
громадами, встановили й нову огорожу. Гордістю о. Івана Теремка та православної
громади є встановлення ошатних воріт до храму. Радий, що село дружнє. І сам
невтомно працює, щоб було ще ліпше. То хто ж-бо скаже, що він — інвалід? Та й
сам священик згадує про свої "другі ноги" хіба що ввечері.
В
льодових оковах
Випадок, який стався дев'ять
років тому в одну із жахливих зимових заметілей, без перебільшення, вразив
багатьох наших краян. І не тільки їх... Отже, до 2 січня 2002 року життя у
сім'ї Теремків, які тоді проживали в селищі Чернелиці, йшло звичною колією.
Під вечір того дня, коли дуже мело снігом, зателефонував місцевий настоятель
о. Дмитро, який повертався із села Чорнолізців Тисменицького району, і поцікавився
погодою. Мовляв, чи можна вирушати в путь. Отець Іван вирішив виїхати кіньми
до Олієво-Королівки назустріч. Коли разом із фірманом Іваном Дзидзою рушили
саньми в дорогу, було вже на сьому вечора, навкруги — темінь, тож ледве
розрізняли шлях. Не дивно, що не зауважили, як з’їхали з нього, тим паче, що
намело вже кучугур чимало! На біду, довкруги були мочарі, тож невдовзі сани
застрягли, коні й кроку не могли рушити. Отець Іван зіскочив із саней, але, оскільки
був в низьких чоботях, то одразу набрав мокрого снігу з водою. Запропонував
розпрягти коней і добиратися далі верхи. Іван Дзидза відмовився, й після невдалої
спроби рушити ще дужче загнав коней. Так до ранку, закутавшись, як могли,
просиділи чоловіки в санях.
Вирішили йти пішки, але о.
Іван, спробувавши стати на ноги, тут же впав, як підкошений. У чоботях намерзло,
штани пристали до ніг. Тож фірман сам побрів снігами за допомогою. Але
зблудив, і його знайшли переляканого на четверту добу в одному із сіл. Дуже
переживав, що залишив отця у полі одного. А тим часом священик якось намагався
вибратися. Наближався вже полудень, сподіватись на порятунок було годі, й о.
Іван на колінях поповз у надії когось зустріти. Здавалося, повзе до дороги, а
насправді-- далі в поле... Навкруги ж — страшна заметіль... Сили покидали. Сів
під стовп, кричав і махав руками, але ніхто його не чув. Тоді вирішив, що тут
доведеться помирати...
Розповідає їмость Галина:
"Ми зовсім не спали, телефонували до о. Дмитра, який був у
Олієво-Королівці, але ніхто нічого не знав (то була ще ера, коли не мали
мобільних телефонів). Трактори місцевого господарства не могли завестись, як
на біду. Але з Чернелицької лікарні до Городенківської ЦРЛ хворого повезли на
операцію. Їх супроводжував трактор. Та дорогою не знайшли потерпілих.
Перестрілися з о. Дмитром, який уже іншими саньми їхав, і я з ними повернулася
до Чернелиці, щоб узяти підмогу та йти на розшуки. Із Чернелиці вирушив
бензовоз, у супроводі трактора, до Івано-Франківська за бензином, колона
рушила далі, й десь за Вільхівцями через поломку зупинився трактор. Розповідав
потім завідувач автопарком Михайло Борис, який їхав у бензовозі, що помітив,
як хтось у полі махав руками. Побігли до незнайомця, але не впізнали його
одразу — був весь у снігу, обличчя обледеніле, куртка примерзла. Говорити не
міг, але показав, що йти не може. Взяли його до трактора, відтак — до машини
швидкої допомоги, й дитячий лікар Ганна Стасюк вколола знеболювальний. Чоловік
трохи відійшов, попросив залишити його в першій хаті Олієво-Королівки, щоб
зігрітись, але медики завезли його до приймального покою Городенківської ЦРЛ.
Там зреагували швидко — занурили на годину ноги в холодну воду. Штани і
чоботи потрібно було розрізати, бо все було обледеніле. Далі відправили до
реанімаційного відділення".
Боротьба за життя. І за ноги.
Розповідає їмость Галина:
"Я тільки-но збиралася до Чернелиці, як зателефонував тодішній головний лікар ЦРЛ Микола Олінійчук і повідомив
про все. Священик о. Богдан привіз мене разом із братом до Городенки. Мене
пропустили до реанімації, а там — жахливе видовище: руки й ноги фіолетові. Скерували
до опікового відділу обласної клінічної лікарні, де почалося довге тримісячне
лікування. За той час я не відходила від чоловіка ні на день, навіть додому не
їздила. Оперував о. Івана відомий лікар, професор Тарас Масляк, пообіцяв, що
праву ногу збереже, ампутує лише пальці, ліва ж... А через тиждень почалися
сильні болі, ніякі препарати не допомагали, але чоловік уперто терпів. Нам
розповідали, що коли починається гангрена, то, допоки тканини омертвілі, утворюється
видима смуга. Тому надрізали ноги без знеболювання скальпелем — визначали
чутливість".
Хворому проколювали ноги якимись
насадками, і настав той страшний день, коли лікар сказав: "Змушені ампутувати”.
Праву кінцівку "стесували”, як стовбур дерева, але п'яту залишили, навіть при
наступній операції зробили "пластину” — знімали ділянки шкіри вище коліна і
наростили таким чином десять сантиметрів. Ця операція тривала півтори години.
Усього на праву ногу було їх аж чотири. А ліву ампутували, залишивши 20 см нижче коліна. За той
час стався випадок, який ледь не закінчився фатально. Коли вводили
медщикаменти через крапельницю, відбулася реакція, і о. Іван завмер, організм
уже не сприймав "хімію". Але, на щастя, все минулося. Після
двотижневого перебування вдома Теремкам порекомендували звернутися до
ортопедів, що в Ковелі Волинської області.
Годі було уявити пригнічений стан молодих людей, але вирішили не здаватися.
Там зустріли пацієнта напрочуд
доброзичливо. Повідомивши, однак, що ліва нога готова до протезування, а праву
треба ампутувати ще вище. Оперував головний лікар-травматолог Ковельської
лікарні. На виготовлених протезах о. Іван майже рік учився заново ходити,
звикав, були болі й розчарування. Але за цей час ноги священика дещо
поправилися, й протези стали тісними. До того страшного випадку о. Іван важив
під дев'яносто, а за час хвороби схуд до сорока п'яти кілограмів, і дружина
носила його на руках. А тепер треба було знову вирушати до Ковеля за новими
протезами.
Отець Іван розповідає, що
то були ще не найдорожчі
протези:
"Закордонні, такі, що згинаються в стопі, як справжні ноги, коштують
відповідно — більше трьох тисяч доларів, нам не по кишені".
— Де ж брали тоді
гроші? Адже зрозуміло, що все: і лікування, і протезування — надзвичайно
дороге.
— Велика подяка всім парафіянам району,
області, адже кошти на лікування збирали в церквах усіх конфесій. Особлива —
владикам ІОАНУ (Коломийському і Косівському УПЦ КП), АНДРІЄВІ (Івано-Франківському
УАПЦ), ПАВЛОВІ (Коломийсько-Чернівецькому УГКЦ), благочинцям краю та області.
Також значну підтримку відчули від районної та обласної влади, до яких особисто
звертався владика ІОАН. Дізнавшись про нашу біду, телефонували із Київщини, де
я служив, надали допомогу. Виділила кошти навіть Київська обласна державна адміністрація,
відоме подружжя Засухів.
Господь іде до людей
ногами отця Івана
Відтоді
минуло вже немало літ. Та не здається о. Іван. Змінював уже й протези, хоч вони
й досі недосконалі. Ходить без поясів, іноді доводиться цілий день на ногах
вистояти. І витримує! Це відзначив нещодавно патріарх Філарет, коли разом були
на святкуванні 150-річчя церкви у Мамаївцях: мовляв, інші он присідають, а о.
Іван — усе "на ногах". В Україні нині, мабуть, нема священика, щоб
отак служив би Господу, а о. Теремко і під час похорону не сяде до машини, йде
пішки разом із громадою. Щоправда, розповів один випадок, як зламався протез.
Було то якраз на цвинтарі, коли священик уже й гріб запечатав. І раптом
відламалася стопа. Допомогли добратися додому, там цвяхом прибив, дротами
скрутив — і до церкви:
молодята на шлюб очікували! Після вінчання довелося протез на ремонт віддати.
Слухаючи розповіді о.
Івана та його дружини Галини, помічаю, що в розмові відсутні займенники однини,
натомість — ми, нам... Очевидно, тільки таким чином можна долати біду. Сьогодні
о. Іван далі служить і приносить щедрі молитви за всіх жертводавців і за весь
український народ. І дякує Богові, що діти мають батька, а дружина — чоловіка.
Їмость Галина — всюди з о. Іваном, служить
дяком в церкві, опікується хором, а донечки вже й повиростали, старша, Людмила,
вже заміжня. Пощастило Теремкам із зятем Олегом: і людина добра, і разом
господарюють. Дівчата горді за своїх батьків. А ще як гарно заспівають — щаслива
сім'я та й годі!
А ще ось дізналася, що до
Глушковської церкви за зціленням нині приїжджають звідусіль: о. Іван Теремко вміє
і дитячі страхи розігнати, і молитовно сімейні негаразди допомогти владнати. Чи
тому, каже, що двічі сам помирав, та не втратив віри у Божу поміч, то й Господь
нині множить його сили для допомоги іншим.
Людмила Стражник.
Джерело: |