Інтерв’ю з ветераном
Прикарпатської журналістики
нашим земляком Мирославом КІНДРАЧУКОМ:
| Кіндрачук Мирослав Ілліч народився
у День Різдва Христового (за григоріанським календарем) за півроку до початку
Другої світової війни. | Школа, культосвітній технікум у Снятині, факультет журналістики
Львівського державного університету ім. І. Франка і праця в різних друкованих
виданнях (з 1 березня 1962 р.): районних - «Комунарі» і «Колгоспнику Придністров'я»,
обласних - «Прикарпатській правді» та «Галичині» (з нею ж деякий час виходив
«Тижневик Галичини») - такий життєвий шлях сина колгоспниці з Котиківки
Городенківського району Ганни Кіндрачук, з дому Лазорко. Понад 40 років Мирослав Кіндрачук очолював провідні відділи цих видань -
сільського господарства, роботи рад, а також держави і права. Улюблений жанр -
фейлетон, улюблена тема - село з його одвічними проблемами. Друкувався й під
псевдонімами:
М. Покутянець, М. Задорожний, В.
Дорошенко. Мав публікації в журналах «Хлібороб України», «Жовтень»; газетах
«Правда», «Український голос» (Канада) та «Робітнича газета».
2002
року нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України - за значний
особистий внесок у розвиток журналістики, високий професіоналізм і багаторічну
сумлінну працю (урядова постанова № 980 від 11 липня 2002 р.).
Член НСЖУ з 1964 року.
- Пане Мирославе, Ви починали з районної газети і, мабуть,
не на посаді редактора відділу. Як це сталося?
- Після Снятинського
культосвітнього технікуму я завідував клубом у Дорогові Галицького району і
опублікував у місцевій газеті «Радянське село» кілька віршів. Вони, очевидно,
сподобалися редакторові Іванові Литвинцю, і він запросив мене на роботу – була
якраз вакансія коректора. Це, звичайно, не статті чи поезію творити, але так би
мовити, наблизило мене до друку. Тільки незабаром, через чотири місяці,
надійшла депеша з Києва про скорочення одного коректора районки. Колега Гриць
Витвицький, без сумніву, був досвідченішим у коректурі, як і в поетичних
захопленнях (він донині пише віршовану сатиру), тому редактор «пожертвував»
мною, неодруженим, у деякій мірі варягом.
- І що – знову повернулися до клубної справи?
- Так, але ненадовго, бо вже не покидав мрії
вступити на факультет журналістики Львівського
держуніверситету ім. І. Франка. Буквально через два роки я став літературним
працівником (нині – це посада кореспондента відділу) районної газети в
Городенці, відразу ж «зачепився» за університет, який закінчив 1969 року. За
час навчання пережив службу в армії, де відкантував рівно рік, і навіть звільнення з посади завідуючого
відділом сільського господарства. Надто вже діймав я критикою районне партійне
керівництво.
- Але ж низова
компартійна преса, власне, гострими матеріалами ніколи не відзначалася…
- Знаєте, є такий крилатий вислів: поганий той солдат,
який не прагне стати генералом. Я ж боявся бути просто районним писакою, чи ще
гірше - придворним журналістом і вчився сміливості у світлої пам`яті Михайла
Лисенка, Івана Богданова, котрі були неперевершеними майстрами гострого пера і
періодично порушували традиційно усталений ритм життя компартійних босів
різного рангу. Я не міг не рівнятися на цих генералів таких видань, як
«Прикарпатська правда» і «Сільські вісті», а
ще - на Овсія Круковця з «Перця». Тому писав про районні будні без
фальші, переважно під гострим кутом і надсилав… до обласної газети чи обласного
радіо з його популярним «Холодним вітерцем», сатиричною передачею. Пробитися з
такими матеріалами на сторінки районки було неможливо.
- Кажуть, що
Ви були уже близько до «генеральського» чину – мали ж бо публікації в газеті
«Правда» і, мабуть, мріяли стати її власкором. Із західняків у тогочассі
поталанило на таке лише Степанові Трояну, який відстежував найцікавіші факти
життя-буття (і то в інших регіонах Союзу) для «Известий». Чи не було у Вас
прагнення до такого амбіційного злету?
- Ні, не було. Бог милував і нагородив мене скромнішими
запитами. Уже в роки незалежності України мені пропонували редагувати одне з
демократичних видань (воно, до речі, «вмерло» на другому чи на третьому
номері), але я не спокусився на високу й відповідальну посаду редактора. З дуже
банальної причини: займатися щоденною редакційною рутиною – то не для мене.
Блокнот, ручка, друкарська машинка і чистий аркуш паперу, який треба заповнити
змістовним матеріалом, - ось моя найулюбленіша стихія.
- Але в цій же
стихії були й «рифи». Хіба не після публікації в газеті «Правда» почалася чорна
смуга у Вашому житті - відлучення від районки, заборона
друкуватися в обласній газеті?
- Було,
по-чорному було, та я не зломився, не впав у депресію, навпаки – мобілізував
свій дух і нарешті одружився. А
закоханим, як відомо, ніякий біс не страшний. За місяць вимушеного прогулу
написав дипломну роботу, і в червні 1969-го успішно захистив її на факультеті
журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. З`їздив також до Москви у пошуках захисту своїх прав:
мене ж бо звільнили за «ідеологічну незрілість» - посмів покритикувати РК КПУ
за перегини в антирелігійній пропаганді. Докладно про цю історію я вже
розповідав на сторінках «Галичини» в статті «Ностальгія… за доганами» 6 червня 2009 року.
Через місяць з допомогою
завідувача сектору преси ЦК КПРС, до речі, нашого земляка Сергія Слободянюка
мене поновили на посаді завідувача відділу «Колгоспника Придністров`я». Десь до року проблемно було надрукуватися у
«Прикарпатській правді» - обком партії наклав табу на публікації з
Городенківщини за моїм підписом. Довелося ховатися за псевдонімом, а пробивав
мої матеріали до друку той же Іван Богданов, який для молодих журналістів краю
був і взірцем, і наставником. Образно кажучи, я набивав собі гулі, однак мені
таланило.
- У статусі
опального журналіста довго перебували?
- Десь до двох років, бо уже з 1 лютого 1971-го обіймав
посаду літпрацівника відділу сільського господарства в редакції «Прикарпатської
правди». То був час омолодження її колективу за рахунок районних журналістів.
За кілька місяців до цього редактор Віталій Виноградський запросив на роботу
Дмитра Дятлова з Калуша та Петра Пирожука з Надвірни, а незабаром і мене – з
Городенки. Житлом забезпечили нас тільки через два роки, тому перебивалися в
гуртожитках або щодня доїжджали до місця роботи.
-
А що ж змусило Вас перекваліфікуватися – із
журналіста-аграрія на радівського літописця?
- Рівно через рік я «проштрафився» і в обласній газеті,
порушивши на її сторінках таку скандально делікатну тему, як два стандарти
життя партійних вождів та їх угодників – колгоспних голів і секретарів
парторганізацій. Вважалося, що всі вони, як тепер кажуть, «біленькі та
пухкенькі», позбавлені приватно-власницьких пережитків. А я натрапив на такого собі антипода, який разом з дружиною-інструктором райкому
партії вже тоді «прихватизував» будинок для спеціалістів у Кінашеві Галицького
району. Критична стаття «Тривожний симптом» коштувала мені партстягнення та
переведення до на той час жіночого відділу в газеті – радянського будівництва.
Світлої пам`яті Діна Кулик
по-материнськи оберігала мене від аналогічних публікацій, завантажуючи
завданнями більш прозаїчного характеру – зокрема, про досвід роботи рад, про
цінні почини у торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні
тощо. Саме в цьому відділі я став, так би мовити, журналістом широкого профілю
й, очевидно, достатньо підкованим, бо уже в квітні 1977 року новий редактор
«Прикарпатки…» Андрій Зацерковний відстояв в обкомі партії мою кандидатуру на
посаду завідуючого відділом радянського будівництва. До речі, з Андрієм
Трохимовичем працювалося легко і комфортно.
- А коли Ви
почали писати фейлетони?
- Декілька перших фейлетонів я опублікував ще в
армійській газеті під час служби в
Архангельську. Не встиг пройти двомісячний курс молодого бійця, як мене
відшукав її редактор, до речі, полтавчанин підполковник Терноушко, запропонував
посаду кореспондента-старшини з оплатою 13,50 крб. і завантажив газетною
роботою. Він писав лише передовички; статті, нариси, різноманітна інформація –
були за мною. Ще два працівники – секретар і «друкарка» - єфрейтор Женя Попов з
Ленінграда пером не володіли. Терноушко не приховував задоволення від моєї
сатири – до мене багатотиражка політвідділу з’єднання міністерства внутрішніх
справ СРСР не знала такого жанру, як фейлетон. Допускаю, що саме за ці
публікації і нариси під кінець служби мені вручили військову ювілейну медаль.
Отут-то я й дістав перший урок, якими агресивними можуть
бути герої моїх публікацій. За один фейлетон - про халатне харчування солдатів
- шеф-кухар їдальні позбавив мене на кілька днів продовольчого забезпечення; за
другий (про «дідівщину») розкритиковані в газеті старики-однополчани готували
мені нічну припарку («темну», на солдатському жаргоні), але так сталося, що
того вечора мене не знайшли в казармі, бо я відбував тижневе редакційне
відрядження в Коряжмі. У цьому селищі базувалися колонії особливого режиму, і
звідти я привіз добірку матеріалів про небезпечні перипетії солдатської служби
на вишках та об’єктах роботи ув’язнених рецидивістів. Дізнавшись про наміри
«дідів» поквитатися зі мною, «салагою»,
я зрозумів, що однополчан не варто дратувати гострим словом, а от з
інших військових підрозділів – робити це безпечніше.
- А як Ви
потрапили в немилість уже керівників демократичної влади?
- Тоді, у грудні 1992 року, добряче дісталося в цілому
«Галичині». З моїх радівських публікацій несподівано резонансною виявилася
80-рядкова замітка про розподіл комунальної власності з «перетягуванням ковдри»
на сесії обласної ради. Це дотепне порівняння з «ковдрою» видумали самі ж депутати,
та, винесене газетою на публіку, воно викликало нездорову реакцію керівництва ради.
На наступному пленарному засіданні було зініційовано повчання, як «правильно»
висвітлювати діяльність нової влади. «Правильно» - означало не «давати оцінку
тому, що відбувається на сесіях, а просто констатувати: депутати розглянули
таке-то питання, рішення прийняли таке-то. І все!». Вслід за цим на черговій
сесії було влаштовано судний день уже більшості журналістів «Галичини» - за їх
«нестандартні погляди на соціально-політичні процеси в краї». На захист свободи
слова виступив повним складом увесь колектив редакції, остаточно підтвердивши,
що кишенькових журналістів у влади не буде.
Поет-сатирик з Калуша Ігор
Гаврилюк, депутат першого демократичного скликання, відізвався на той прецедент
нищівним сарказмом. Він передав до ще не оголошеного проекту рішення по
«Галичині» свої пропозиції такого змісту:
«п. 5. Спорудити перед
приміщенням облради шибеницю:
п. 5.1. На ній повісити: в
центрі – п. Галюка, ліворуч – п. Шидловську, праворуч п. Кіндрачука;
п. 5.2. Кіндрачука (після
вішання) зняти і відтелепати;
п. 6. Гладиша привселюдно
бити різками, аж поки від його порток «зело похабний вигляд зостанеться»…
Головуючий на сесії Степан
Волковецький не посмів оприлюднити дошкульний дотеп у сесійній залі – очевидно,
зважаючи на відсутність у частини депутатів почуття гумору.
-
Чого, на Вашу думку, бракує сучасним ЗМІ, зокрема
пресі?
-
Я давно не
бачу на сторінках друкованих видань, як галицьких, так і загальноукраїнських,
таких жанрів найвищого пілотажу класичної журналістики, як нарис і фейлетон.
Для обох обов’язковими є елементи публіцистики, що дається не кожному молодому
журналістові й потребує певних розумових надзусиль. Тому більшість з них
розмінюється на сумнівного характеру сенсації або на банально розпливчасті
інтерв’ю. Рідкість на сторінках газет й аналітичні матеріали, на які першою
чергою зачекалося село, – воно ж, як і в
часи Марка Черемшини, «вигибає» (саме так називалася новела
письменника-адвоката, захисника покутських селян).
Наша преса, радіомовлення й
телебачення переповнені негативною інформацією про вбивства, аварії, природні
катаклізми, збочення, політичною еквілібристикою, рекламним та іншим словесним мотлохом,
тоді як душа читача, слухача і глядача жадає позитивного заряду, морального
задоволення, носіями яких, вважаю, і є теплі розповіді (ті ж нариси) про людей
різних професій, з їхніми чеснотами, захопленнями, перемогами.
Сучасним мас-медіа бракує
ідеології здорового глузду. Найкрасномовніший приклад – божевільні телешоу на
«Інтері» «Пороблено в Україні». Такий чорний гумор шкідливий, через кілька
переглядів програми можна безнадійно захворіти. Людська психіка – річ
надзвичайно тендітна і вразлива.
-
Вам не спадало на думку погрупувати свої
найрезонансніші публікації і видати їх книгою? Як це зробили, приміром, ваші
колеги, майже ровесники Роман Фабрика та Орест Матвіїв.
-
«Фабріціо»,
як Роман сам себе величає, - унікум. За ментальністю йому немає рівних серед
прикарпатських журналістів. Книгою «Я – репортер!» він уславив не лише свій
талант, а й усю родину. До речі, книгу видано за кошти з обласного бюджету, що
рідко вдається навіть маститим письменникам краю…
Признаюся, проект книги
моїх публікацій під назвою «Побачення з минулим» уже визрів. Вона матиме чотири
розділи: «Магія землі», «Еволюція влади», «Особисте» і «З неопублікованого».
Сподіваюся на спонсорське співфінансування книги, насамперед з боку тих, хто
був героями моїх публікацій.
-
А як Вам тепер на пенсії – не відчуваєте дискомфорту?
-
Я би міг
сказати словами французького письменника Луї Арагона: «Сумніше не буває, як
старіти в розлуці з Парижем», замінивши слово «Париж» на «Галичину». Але я
дякую Богові, що маю можливість щодня гостювати в редакції, спілкуватися з
колегами, підтримувати дружні стосунки з ними. Працюю також з листами, приймаю
відвідувачів, консультую їх. Словом, я ще в строю.
Джерело: |