П`ятниця, 29.03.2024, 11:12
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід



Меню сайту




Форма входу
Категорії розділу
Культурно-мистецький альманах "Ямгорів" [1]
Дещо про ГОРОДЕНКУ [6]
Все про Рекламу [15]
Заробіток в Інтернет [79]
Реальні способи заробітку в мережі інтернет
Подарунки і свята [74]
Новинки кіно [5]
Модні тенденції [17]
Читати, купити книги [13]
Краса, фітнес, косметологія [10]
Кулінарія [3]
Відомі люди світу. Багаті та знамениті [10]
Видатні та цікаві люди Городенки і Городенківського району [3]
Колекціонування [5]
Ідеї для бізнесу офф-лайн [19]
Робота. Пошук роботи. Робота за кордоном [8]
Інвестиції. Персональний Фінансовий план [6]
НОСТАЛЬГІЯ [4]
Конкурс від сайту Ділова Городенка [6]
матеріали конкурсантів
Історія очима журналістів [1]
Пошук
Наше опитування
Які розваги Вам до вподоби?
Всього відповідей: 58
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


ділова городенка логотип




Головна » Статті » Видатні та цікаві люди Городенки і Городенківського району

Мирослав Кіндрачук. Творча біографія журналіста. Інтерв'ю.

Інтервю з ветераном  Прикарпатської журналістики

 нашим земляком Мирославом КІНДРАЧУКОМ:

 

      

Кіндрачук Мирослав Ілліч народився у День Різдва Христового (за григоріанським календарем) за півроку до початку Другої світової війни.
            Школа, культосвітній технікум у Снятині, факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка і праця в різних друкованих виданнях (з 1 березня 1962 р.): районних - «Комунарі» і «Колгоспнику Придністров'я», обласних - «Прикарпатській правді» та «Галичині» (з нею ж деякий час виходив «Тижневик Галичини») - такий життєвий шлях сина колгоспниці з Котиківки Городенківського району Ганни Кіндрачук, з дому Лазорко. Понад 40 років Мирослав Кіндрачук очолював провідні відділи цих видань - сільського господарства, роботи рад, а також держави і права. Улюблений жанр - фейлетон, улюблена тема - село з його одвічними проблемами. Друкувався й під псевдонімами:

М. Покутянець, М. Задорожний, В. Дорошенко. Мав публікації в журналах «Хлібороб України», «Жовтень»; газетах «Правда», «Український голос» (Канада) та «Робітнича газета».

2002 року нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України - за значний особистий внесок у розвиток журналістики, високий професіоналізм і багаторічну сумлінну працю (урядова постанова № 980 від 11 липня 2002 р.).

Член НСЖУ з 1964 року.

 

-  Пане Мирославе, Ви починали з районної газети і, мабуть, не на посаді редактора відділу. Як це сталося?

- Після Снятинського культосвітнього технікуму я завідував клубом у Дорогові Галицького району і опублікував у місцевій газеті «Радянське село» кілька віршів. Вони, очевидно, сподобалися редакторові Іванові Литвинцю, і він запросив мене на роботу – була якраз вакансія коректора. Це, звичайно, не статті чи поезію творити, але так би мовити, наблизило мене до друку. Тільки незабаром, через чотири місяці, надійшла депеша з Києва про скорочення одного коректора районки. Колега Гриць Витвицький, без сумніву, був досвідченішим у коректурі, як і в поетичних захопленнях (він донині пише віршовану сатиру), тому редактор «пожертвував» мною, неодруженим, у деякій мірі варягом.

- І що – знову повернулися до клубної справи?

-  Так, але ненадовго, бо вже не покидав мрії вступити на факультет  журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Буквально через два роки я став літературним працівником (нині – це посада кореспондента відділу) районної газети в Городенці, відразу ж «зачепився» за університет, який закінчив 1969 року. За час навчання пережив службу в армії, де відкантував рівно рік,  і навіть звільнення з посади завідуючого відділом сільського господарства. Надто вже діймав я критикою районне партійне керівництво.

- Але ж низова компартійна преса, власне, гострими матеріалами ніколи не відзначалася…

- Знаєте, є такий крилатий вислів: поганий той солдат, який не прагне стати генералом. Я ж боявся бути просто районним писакою, чи ще гірше - придворним журналістом і вчився сміливості у світлої пам`яті Михайла Лисенка, Івана Богданова, котрі були неперевершеними майстрами гострого пера і періодично порушували традиційно усталений ритм життя компартійних босів різного рангу. Я не міг не рівнятися на цих генералів таких видань, як «Прикарпатська правда» і «Сільські вісті», а  ще - на Овсія Круковця з «Перця». Тому писав про районні будні без фальші, переважно під гострим кутом і надсилав… до обласної газети чи обласного радіо з його популярним «Холодним вітерцем», сатиричною передачею. Пробитися з такими матеріалами на сторінки районки було неможливо.

- Кажуть, що Ви були уже близько до «генеральського» чину – мали ж бо публікації в газеті «Правда» і, мабуть, мріяли стати її власкором. Із західняків у тогочассі поталанило на таке лише Степанові Трояну, який відстежував найцікавіші факти життя-буття (і то в інших регіонах Союзу) для «Известий». Чи не було у Вас прагнення до такого амбіційного злету?

- Ні, не було. Бог милував і нагородив мене скромнішими запитами. Уже в роки незалежності України мені пропонували редагувати одне з демократичних видань (воно, до речі, «вмерло» на другому чи на третьому номері), але я не спокусився на високу й відповідальну посаду редактора. З дуже банальної причини: займатися щоденною редакційною рутиною – то не для мене. Блокнот, ручка, друкарська машинка і чистий аркуш паперу, який треба заповнити змістовним матеріалом, - ось моя найулюбленіша стихія.

- Але в цій же стихії були й «рифи». Хіба не після публікації в газеті «Правда» почалася чорна смуга у Вашому житті - відлучення від районки, заборона друкуватися в обласній газеті?

-  Було, по-чорному було, та я не зломився, не впав у депресію, навпаки – мобілізував свій  дух і нарешті одружився. А закоханим, як відомо, ніякий біс не страшний. За місяць вимушеного прогулу написав дипломну роботу, і в червні 1969-го успішно захистив її на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. З`їздив також до Москви у пошуках захисту своїх прав: мене ж бо звільнили за «ідеологічну незрілість» - посмів покритикувати РК КПУ за перегини в антирелігійній пропаганді. Докладно про цю історію я вже розповідав на сторінках «Галичини» в статті «Ностальгія… за доганами»     6 червня 2009 року.

Через місяць з допомогою завідувача сектору преси ЦК КПРС, до речі, нашого земляка Сергія Слободянюка мене поновили на посаді завідувача відділу «Колгоспника Придністров`я». Десь до року проблемно було надрукуватися у «Прикарпатській правді» - обком партії наклав табу на публікації з Городенківщини за моїм підписом. Довелося ховатися за псевдонімом, а пробивав мої матеріали до друку той же Іван Богданов, який для молодих журналістів краю був і взірцем, і наставником. Образно кажучи, я набивав собі гулі, однак мені таланило.

- У статусі опального журналіста довго перебували?

- Десь до двох років, бо уже з 1 лютого 1971-го обіймав посаду літпрацівника відділу сільського господарства в редакції «Прикарпатської правди». То був час омолодження її колективу за рахунок районних журналістів. За кілька місяців до цього редактор Віталій Виноградський запросив на роботу Дмитра Дятлова з Калуша та Петра Пирожука з Надвірни, а незабаром і мене – з Городенки. Житлом забезпечили нас тільки через два роки, тому перебивалися в гуртожитках або щодня доїжджали до місця роботи.

- А що ж змусило Вас перекваліфікуватися – із журналіста-аграрія на радівського літописця?

- Рівно через рік я «проштрафився» і в обласній газеті, порушивши на її сторінках таку скандально делікатну тему, як два стандарти життя партійних вождів та їх угодників – колгоспних голів і секретарів парторганізацій. Вважалося, що всі вони, як тепер кажуть, «біленькі та пухкенькі», позбавлені приватно-власницьких пережитків. А я  натрапив на такого собі антипода, який разом з дружиною-інструктором райкому партії вже тоді «прихватизував» будинок для спеціалістів у Кінашеві Галицького району. Критична стаття «Тривожний симптом» коштувала мені партстягнення та переведення до на той час жіночого відділу в газеті – радянського будівництва. Світлої пам`яті  Діна Кулик по-материнськи оберігала мене від аналогічних публікацій, завантажуючи завданнями більш прозаїчного характеру – зокрема, про досвід роботи рад, про цінні почини у торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні тощо. Саме в цьому відділі я став, так би мовити, журналістом широкого профілю й, очевидно, достатньо підкованим, бо уже в квітні 1977 року новий редактор «Прикарпатки…» Андрій Зацерковний відстояв в обкомі партії мою кандидатуру на посаду завідуючого відділом радянського будівництва. До речі, з Андрієм Трохимовичем працювалося легко і комфортно.

- А коли Ви почали писати фейлетони?

- Декілька перших фейлетонів я опублікував ще в армійській газеті під час служби в  Архангельську. Не встиг пройти двомісячний курс молодого бійця, як мене відшукав її редактор, до речі, полтавчанин підполковник Терноушко, запропонував посаду кореспондента-старшини з оплатою 13,50 крб. і завантажив газетною роботою. Він писав лише передовички; статті, нариси, різноманітна інформація – були за мною. Ще два працівники – секретар і «друкарка» - єфрейтор Женя Попов з Ленінграда пером не володіли. Терноушко не приховував задоволення від моєї сатири – до мене багатотиражка політвідділу з’єднання міністерства внутрішніх справ СРСР не знала такого жанру, як фейлетон. Допускаю, що саме за ці публікації і нариси під кінець служби мені вручили військову ювілейну медаль.

Отут-то я й  дістав перший урок, якими агресивними можуть бути герої моїх публікацій. За один фейлетон - про халатне харчування солдатів - шеф-кухар їдальні позбавив мене на кілька днів продовольчого забезпечення; за другий (про «дідівщину») розкритиковані в газеті старики-однополчани готували мені нічну припарку («темну», на солдатському жаргоні), але так сталося, що того вечора мене не знайшли в казармі, бо я відбував тижневе редакційне відрядження в Коряжмі. У цьому селищі базувалися колонії особливого режиму, і звідти я привіз добірку матеріалів про небезпечні перипетії солдатської служби на вишках та об’єктах роботи ув’язнених рецидивістів. Дізнавшись про наміри «дідів» поквитатися зі мною, «салагою»,  я зрозумів, що однополчан не варто дратувати гострим словом, а от з інших військових підрозділів – робити це безпечніше.

- А як Ви потрапили в немилість уже керівників демократичної влади?

- Тоді, у грудні 1992 року, добряче дісталося в цілому «Галичині». З моїх радівських публікацій несподівано резонансною виявилася 80-рядкова замітка про розподіл комунальної власності з «перетягуванням ковдри» на сесії обласної ради. Це дотепне порівняння з «ковдрою» видумали самі ж депутати, та, винесене газетою на публіку, воно викликало нездорову реакцію керівництва ради. На наступному пленарному засіданні було зініційовано повчання, як «правильно» висвітлювати діяльність нової влади. «Правильно» - означало не «давати оцінку тому, що відбувається на сесіях, а просто констатувати: депутати розглянули таке-то питання, рішення прийняли таке-то. І все!». Вслід за цим на черговій сесії було влаштовано судний день уже більшості журналістів «Галичини» - за їх «нестандартні погляди на соціально-політичні процеси в краї». На захист свободи слова виступив повним складом увесь колектив редакції, остаточно підтвердивши, що кишенькових журналістів у влади не буде.

Поет-сатирик з Калуша Ігор Гаврилюк, депутат першого демократичного скликання, відізвався на той прецедент нищівним сарказмом. Він передав до ще не оголошеного проекту рішення по «Галичині» свої пропозиції такого змісту:

«п. 5. Спорудити перед приміщенням облради шибеницю:

п. 5.1. На ній повісити: в центрі – п. Галюка, ліворуч – п. Шидловську, праворуч п. Кіндрачука;

п. 5.2. Кіндрачука (після вішання) зняти і відтелепати;

п. 6. Гладиша привселюдно бити різками, аж поки від його порток «зело похабний вигляд зостанеться»…

Головуючий на сесії Степан Волковецький не посмів оприлюднити дошкульний дотеп у сесійній залі – очевидно, зважаючи на відсутність у частини депутатів почуття гумору.

-           Чого, на Вашу думку, бракує сучасним ЗМІ, зокрема пресі?

-           Я давно не бачу на сторінках друкованих видань, як галицьких, так і загальноукраїнських, таких жанрів найвищого пілотажу класичної журналістики, як нарис і фейлетон. Для обох обов’язковими є елементи публіцистики, що дається не кожному молодому журналістові й потребує певних розумових надзусиль. Тому більшість з них розмінюється на сумнівного характеру сенсації або на банально розпливчасті інтерв’ю. Рідкість на сторінках газет й аналітичні матеріали, на які першою чергою зачекалося село, – воно ж, як  і в часи Марка Черемшини, «вигибає» (саме так називалася новела письменника-адвоката, захисника покутських селян).

Наша преса, радіомовлення й телебачення переповнені негативною інформацією про вбивства, аварії, природні катаклізми, збочення, політичною еквілібристикою, рекламним та іншим словесним мотлохом, тоді як душа читача, слухача і глядача жадає позитивного заряду, морального задоволення, носіями яких, вважаю, і є теплі розповіді (ті ж нариси) про людей різних професій, з їхніми чеснотами, захопленнями, перемогами.

Сучасним мас-медіа бракує ідеології здорового глузду. Найкрасномовніший приклад – божевільні телешоу на «Інтері» «Пороблено в Україні». Такий чорний гумор шкідливий, через кілька переглядів програми можна безнадійно захворіти. Людська психіка – річ надзвичайно тендітна і вразлива.

-           Вам не спадало на думку погрупувати свої найрезонансніші публікації і видати їх книгою? Як це зробили, приміром, ваші колеги, майже ровесники Роман Фабрика та Орест Матвіїв.

-           «Фабріціо», як Роман сам себе величає, - унікум. За ментальністю йому немає рівних серед прикарпатських журналістів. Книгою «Я – репортер!» він уславив не лише свій талант, а й усю родину. До речі, книгу видано за кошти з обласного бюджету, що рідко вдається навіть маститим письменникам краю…

Признаюся, проект книги моїх публікацій під назвою «Побачення з минулим» уже визрів. Вона матиме чотири розділи: «Магія землі», «Еволюція влади», «Особисте» і «З неопублікованого». Сподіваюся на спонсорське співфінансування книги, насамперед з боку тих, хто був героями моїх публікацій.

-           А як Вам тепер на пенсії – не відчуваєте дискомфорту?

-           Я би міг сказати словами французького письменника Луї Арагона: «Сумніше не буває, як старіти в розлуці з Парижем», замінивши слово «Париж» на «Галичину». Але я дякую Богові, що маю можливість щодня гостювати в редакції, спілкуватися з колегами, підтримувати дружні стосунки з ними. Працюю також з листами, приймаю відвідувачів, консультую їх. Словом, я ще в строю.



Джерело:
Категорія: Видатні та цікаві люди Городенки і Городенківського району | Додав: dilovagorodenka (04.02.2011) | Автор: Лозовий Василь
Переглядів: 1841 | Теги: Мирослав Кіндрачук, Городенка, Котиківка | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2024