Ювілеї

"Краю" — 20

            Цьогоріч виповнилося двадцять років з часу прийняття в колишньому СРСР першого закону про засоби масової інформації. Було то в далекому дев'яностому минулого століття, й цей демократичний крок, як для великої радянської імперії, дав, безперечно, поштовх до свободи слова. Пригадаймо численні публікації в московських ЗМІ: журналі "Новый мир", "Литературной газете", коли з номера в номер друкували Старий та Новий Завіти, коли зачитувалися викриттями сталінських репресій, творами Чінтгіза Айтматова, наших "шістдесятників".

Першопроходці

            Період гласності дав поштовх і створенню нових видань. Саме в той час зародився новий городенківський часопис "Край". Можу судити про газету як читач, бо про сам процес її створення колеги-краяни напишуть, мабуть, ще колись томи. А стояли біля витоків сміливого, як на ті часи, проекту Володимир Приймак, Олексій Островський, Дмитро Михайлюк, Марта Войцехівська, Ігор Терлецький, Михайло Будеркевич, Микола Хамець. Адже на злеті мрій про незалежність нашої держави й вони діставали крила! Романтична й тривожна пора, коли відкривалися цілі пласти забутої, зганьбленої та приниженої української історії… Сьогодні годі й уявити, що їхні гострі публікації друкувалися в часописі ще до проголошення незалежності України, а газета виходила накладом у дванадцять тисяч примірників! Тобто читацькою аудиторією був практично весь Городенківський край. У кожному домі чекали нових викриттів, історичних довідок, матеріалів з архівів, спогадів борців за волю України, новел та нарисів Михайла Приймака, Лариси Мандрик, Михайла Микитюка. "Край" додав чимало до повернення історичної справедливості, розкриття злочинів минулого, до розвою Української держави. Такі, як вони, піднімали з колін націю, давали наснаги до праці на розбудову своєї держави.

Проба пера

            Головне завдання журналіста та, зрештою, і якість — це вміння й бажання переповісти історію іншим. Мабуть, саме це й привело мене десять років тому до лав представників цієї цікавої професії.

             А було це так. Саме завершилося величезне духовне святкове дійство в Городенківському районному Будинку культури, й глядачі жваво обмінювалися думками.

Ще під враженням від щойнопережитого я зателефонувала до редактора районної газети «Край» Михайла Приймака і запропонувала поділитися з читачами своїми враженнями. Замітка під назвою «Знак часу» вийшла майже без змін та правок, що зацікавило мене подати ще кілька замальовок на духовну тематику. Зрештою редактор зі словами: «Та ви ж філолог» запитав, чи не вмію писати на інші теми. Я пояснила, що маю технічну освіту. А що працювала на той час у Будинку школяра та в Городенківській гімназії, мені запропонували вести в газеті жіночу сторінку. Справа, кажуть, удалася, а за цим проектом послідували перші інтерв’ю та інші, як я тоді казала, «статті». Моя невдала термінологія іноді викликала доброзичливий сміх колег. Та десь через рік новий редактор Володимир Приймак, який до того працював заступником «головного», запропонував працювати в газеті на постійній основі.

            Мабуть, не злукавлю, коли скажу, що відверто злякалася. Адже не мала відповідної фахової освіти, боялася осуду маститих журналістів районки за якісь промахи, зрештою, переживала, чи справлюся. А було всіляке. Іноді нові колеги-професіонали відверто глузували, мовляв, прийшла «з вулиці». Одначе, відчувала підтримку читачів, які відзначали то мову, то нестандартний підхід до написання того чи іншого матеріалу (позаяк, не маючи за плечима журналістського вишу, я й не вміла писати за канонами). Та була одна річ: незважаючи на не зовсім юний вік, я з молодечим запалом бралася за нову справу, шукаючи цікаві теми та способи їх подання. А ще мені щастило на хороших людей, які, часто критикуючи за якісь промахи, насправді багато вчили. Так, чимало добрих слів сьогодні я можу сказати й про нашого фотокора Дмитра Михайлюка, який ділився досвідом, хоч іноді кепкував із моїх перших фотоспроб. Було ж на кого рівнятися: досвідчені колеги-журналісти мають свій неповторний стиль і завжди в пошуку. А Володимир Приймак, який свого часу був нагороджений найвищою журналістською відзнакою «Золоте перо», спробував себе в іншому ракурсі, мав на цьому поприщі також чимало журналістських відзнак і нині очолює обласне радіо. Особливі слова хочеться сказати про нашого літературного редактора Валентину Осадчук, яка своєю коректністю, врівноваженістю та грамотністю завоювала неабияку шану колективу. Зрештою, в тому, що районка визнана торік кращою в області, заслуга кожного з «краян»: молодих  кореспондентів Лесі Лазарович та Іванки Богоніс, операторів комп’ютерного набору Надії Пук та Ярослави Окрушко, бухгалтера Ольги Ленюк, наших дописувачів.

            Здавалось би, районна газета не мала би претендувати на якийсь особливий дизайн сторінок. Та головний редактор Михайло Приймак і сам постійно шукає цікаві рішення в поданні матеріалів, і спонукає підлеглих до творчого зростання. Звичайно, ми не можемо похвалитися вагомими журналістськими розслідуваннями, адже працюємо в маленькому сільськогосподарському районі, що диктує певні завдання та обов’язки. Та хіба зупиниш журналіста якимись «рамками», адже завжди, за бажання, є можливість реалізувати себе в інших виданнях. До того ж, і публікації в нашій районці відзначено на професійних конкурсах, маємо й всеукраїнське визнання.

            Часи змінюються. Звичайно, ніхто нині не заперечить переваг електронних газет. Та, очевидно, найбільша перевага друкованих засобів інформації в тому, що в них передбачено безпосередній контакт із читачами. Хтось бере в руки газету чи журнал, сподіваючись на нову зустріч із улюбленим автором, інші милуються дизайном видання, ще інші чекають на достовірну інформацію та аргументований погляд на ту чи іншу проблему. Зрештою, кожне видання займає певну нішу, має свого читача. Завдання ж кожного журналіста, який є лише, так би мовити, вершиною айсберга клопіткої праці всього редакційного колективу, — не втрачати довіри своїх поціновувачів.

            Так, часи змінюються. Але вибору нема: або ти приймаєш зміни, або вони засмоктують тебе. Тож залишається одне — доводити власною працею, що ми потрібні. Прагнути й надалі не лише зберегти свою читацьку аудиторію, але й робити все для того, щоб наші краяни з нетерпінням чекали на черговий випуск газети. Запевняємо, що ми й надалі маємо чим здивувати читачів газети "Край". Чекаємо на їхню підтримку, ініціативність та небайдужість. А енергії, бажання та вміння зробити часопис ліпшим —  не забирати! 

Людмила СТРАЖНИК.