Літературна замальовка талановитої городенківчанки Ікалюк Божени на тему вічного, незбагненного, таємничого...

Я знала, що сьогодні буде неповторний вечір, як і будь–який  із решти 5926 вечорів мого життя…

Я піднімаюся довгими сходами і відчуваю, що з кожним кроком мені все важче йти . Сходинка, і ще одна, і… потужний струмінь свіжого повітря раптово вдаряється мені об груди і я, глибоко вдихаючи   його, відчуваю щось схоже на радість: я на даху багатоповерхівки. Оглядаю усе довкола: воістину прекрасна ніч! Зимова тиша покрила засніжені вершини Кримських гір, і усе, що можна побачити крізь пелену ночі – лише поодинокі вогники будинків. Опускаю голову вниз і у глибокій безодні намагаюся впізнати море. Прислухаюся, щоб почути тихий шелест почорнілих хвиль, але все, що  чую – це захоплені дитячі голоски та бурмотіння старого професора. І тут я раптом згадую, для чого я сюди з’явилася! Точно! Зорі! Нарешті піднімаю голову і тисячі жовтооких зір втуплюють свої погляди у мою постать. Так, небо прекрасне. А ще чарівне, неймовірне, захоплююче і неповторне. Найкраще з  усіх неб мого життя!

Я вловлюю подих Всесвіту. Стою, пильно вдивляючись у мовчазне небо і відчуваю, що кожне сказане ним слово знаходить відгук у моїй душі. О, а воно має про що  розповісти!

Десятки, сотні, тисячі, мільйони, мільярди років жило, спостерігало…А зараз 21 століття, я стою на даху будинку, десь здалеку вчуваючи захоплені дитячі голоски, скрегіт пересунутих телескопів та бурмотіння старого професора. Але мені байдуже, адже все, що зараз існує для мене – це захоплюючі розповіді мовчазного неба.

І раптом мою увагу відволікає крик хлопчика. Я повертаю голову і поступово переводжу погляд туди, куди вказує маленька ручка. «Зірка! Зірка впала!» - чути захоплений тоненький голосочок,а потім на зміну йому приходить захриплий  бас: «То метеори згорають».  Може зірка, може метеор, а може й то була чиясь душа. Сиділа собі віки, а потім не втрималась, зірвалась і безшумно полетіла у безодню… Хтозна…А потім були ще десятки душ. Миттєво зривалися зі своїх лож, жовтою ниткою розривали небо і зникали у нескінченності. І тоді народжувалися бажання. Кожен, спостерігаючи за падаючою зіркою, відшукував десь глибоко у своїй душі давно забуті мрії, і вони відривалися від їхніх сердець, з легкістю піднімалися туди, в небо, щоб коли-небудь втілитись у життя…

Стою, безшумно вдихаючи кримське зимове повітря і відчуваю холод, що тихо  починає пробиратися до мого тіла.  За декілька метрів від мене дитячі очі спостерігають в лінзах телескопів туманність Андромеди,  до моїх вух інколи долітають поодинокі голоси та уривки монологу  старого професора.  Але все це  десь там, далеко, адже все, що є при мені -  увага, думки, емоції -  мовчки поглинає жовтооке небо.  Дивлюся вгору і бачу лише поцятковану пелену ночі, але добре усвідомлюю, що це ще не все. Тут, переді мною – зорі, простісінькі зорі, а там, трішки оддалік, інше життя. Там зовсім інший світ, де теж, як і на Землі, постійно відбувається щось нове, там теж зорі  народжуються, живуть, старіють і помирають, там теж космічні тіла віки  проживають в самотності, а потім, раптово зіткнувшись з кимось, завдають болю і далі прямують стежиною свого життя, там теж панують свої пристрасті…  Там зовсім інші закони, виміри, уявлення… Дивний, загадковий, неосяжний Всесвіт! Лякаєш нас своєю безмежністю та величністю! Захоплюєш таємничістю та породжуєш тисячі сміливих думок учених. Вони  вірять, що коли-небудь врешті-решт зуміють розгадати усі таємниці твого існування. Але ж ми з тобою добре знаємо, що їм це ніколи не вдасться зробити. Ти ж ніколи повністю не відкриєш усіх своїх таємниць, правда? Ти ж завжди будеш таким величним та неповторно романтичним. І через декілька десятків століть Людина, як і  я зараз , зачаровано стоятиме, високо закинувши голову, та насолоджуватиметься  твоєю неосяжністю…