Пам’ятаю

Своїми ностальгічними спогадами ділиться колишня мешканка Городенки, котра зараз перебуває на берегах Туманного Альбіону Людмила Водяницька.

У моєму дитинстві було так багато хороших і добрих людей. Малою я рідко задумувалась, що у дорослому житті можуть трапитися люди, котрі здатні бажати мені не лише добра і щастя, але то така людська натура. Жоден не застрахований від імпульсивних витівок долі.

Зараз згадалось мені моє товаришування із сусідом Мирославом Степановичем Петровським. Це був високий і, як здавалося мені малій, кремезний чоловік, влітку він носив капелюха, мав такі добрі і світлі очі. Ми часом сиділи на лавочці біля будинку чи прогулювались довкола. Він розповідав мені про своє життя, про вчителювання, про книжки, придумував усілякі смішні історії, а особливо трепетно і гарно завжди говорив про свою дружину Ірину. Таке було щире наше товаришування. Ми часом ласували цукерками, котрих було щедро заховано у кишенях мого сусіда. Йому багато солодкого не можна було, у зв'язку із хворобою, але деколи він пригощав дітлахів та й сам куштував трошечки, загортаючи ту частинку, яку недоїв у папірець, "на потім".

У один передноворічний вечір до балкону квартири на третьому поверсі, де я жила, залетіла пташечка,  вона зустріла із нами Новий рік, погрілась, поспостерігала і вранці непомітно вилетіла.

Того ж ранку я дізналась, що мій друг-сусід помер. Але чомусь я свято вірила, що та пташечка - то й була душа мого друга. І то він прилетів, аби попрощатися...

*** М.С.Петровському

Ви знали, як пахнуть у липні дощі,

І вміли чути крапель одкровення,

Але пішли, як випав в січні сніг...

Ви не любили східних солодощів,

Ані сушених фруктів, ні варення,

Але «Дюшес» ми їли з вами потай від усіх.

Ви говорили, що липневе соло дощів

Повільно сховається в серпні...

Відкрито, нелукаво

Дивилась вам у вічі,

У мене стільки часу….

..а вам лишалось мало…

Пішли, як випав в січні

 сніг.

Людмила Водяницька